На межі
Треба було півжиття прожити, щоб перестати порівнювати себе з іншими. Як мінімум, тому, що життя - це не змагання.
З роками сил менше, факт. Але досвіду - більше. Краще розумієш себе, свої можливості, потреби, різні границі. Що тобі добре, а що не дуже (бо не раз перевіряв - і воно дійсно, не ок). За що готовий взяти відповідальність.Коли шукаєш компроміси, то зважаєш на об'єктивну оцінку ситуації, а не голі емоції.
Розумієш, що єдина гарантована штука в житті - це постійні зміни. Плани потрібні, але допоки не приймеш десь всередині ось цю безкінечну плинність, мінливість світу, спокою не буде. Хай навіть плани продумати на всі літері абетки.
Війна, звісно, дуже чітко це підсвічує.
Тому, тішишся кожній зробленій добрій справі і намагаєшся не забувати про себе. В сенсі знайти час, момент якогось спокою, обдумування, рефлексій.
Стараєшся, як казав Олдос Хакслі у відповідь на запитання про духовні практики, "Бути трішечки добрішим". Кожен день. Бо іншого може й не бути.